Фінансові шоки та державний борг: порівняльний аналіз кризових рішень в ЄС і Україні

Сучасна глобальна економіка характеризується високим ступенем взаємопов’язаності фінансових ринків, що робить будь-яку країну вразливою до зовнішніх та внутрішніх шоків. Україна й країни Європейського Союзу (ЄС) не є винятками: їхній рівень державного боргу, модель антикризового управління та специфіка фінансової політики можуть суттєво коливатися залежно від обставин. Особливо це стає очевидним під час криз: світова фінансова криза 2008 року, боргова криза в Єврозоні, пандемія COVID-19, а зараз – повномасштабна війна в Україні. Розглянемо порівняльний аналіз кризових рішень в ЄС і Україні та оцінимо перспективи й виклики для державних фінансів нашої країни в умовах військових дій.

1. Генеза фінансових шоків: глобальний контекст

Будь-який фінансовий шок можна охарактеризувати як раптову й різку зміну економічних або політичних умов, що призводить до дестабілізації фінансової системи. У світовій історії ми вже бачили декілька потужних шоків за останні десятиліття:

1. Глобальна фінансова криза 2008–2009 років. Вона почалася з обвалу на ринку іпотечного кредитування в США, швидко поширилася на міжнародні ринки капіталу й призвела до різкого падіння ВВП у багатьох країнах світу. Держави ЄС вдавалися до різних антикризових заходів – від націоналізації окремих банків до масштабних програм фінансових вливань у приватний сектор.
2. Криза суверенного боргу в Єврозоні (2010–2013). Виникла переважно через несбалансованість бюджетів Греції, Італії, Іспанії, Португалії та Ірландії. Євросоюз розробив механізми фінансової підтримки (наприклад, Європейський стабілізаційний механізм) та запровадив політику жорсткої економії (austerity measures).
3. Пандемія COVID-19 (2020–2021). Спричинила докорінні зміни в економічній активності, а уряди були змушені оперативно розширювати державні витрати на охорону здоров’я та підтримку бізнесу. Як наслідок, боргове навантаження зросло в більшості країн, у тому числі в державах ЄС та в Україні.

Усі ці кризи мали відчутні наслідки для України, проте виклики посилилися після початку повномасштабної агресії росії в лютому 2022 року. Війна стала потужним шоком для державних фінансів та економіки загалом, а отже, проблема фінансової стійкості постала особливо гостро.

2. Антикризові інструменти в ЄС: між спільними і національними рішеннями

Європейський Союз демонструє унікальну комбінацію наднаціонального й національного регулювання. Під час кризових періодів спостерігалося посилення ролі спільних фінансових механізмів:

1. Фонд відновлення й стійкості (Recovery and Resilience Facility). Створений у відповідь на економічні наслідки пандемії COVID-19. Він забезпечує фінансування проєктів у сферах «зеленої» та цифрової трансформації, надаючи можливість країнам-членам ЄС залучити дешевші кошти.
2. Європейський стабілізаційний механізм (ESM). Це інструмент, покликаний надавати фінансову підтримку країнам зони євро, які опинилися у складному становищі. Зокрема, його ресурси використовувалися для допомоги Греції та інших країн під час кризи суверенного боргу.
3. Політика жорсткої економії (austerity). В низці країн ЄС (Греції, Іспанії, Португалії, Ірландії) у період після 2010 року застосовувалися надзвичайно жорсткі заходи, що включали скорочення державних витрат, підвищення податків і звільнення державних службовців. Ці кроки дозволили знизити бюджетний дефіцит, проте часто гальмували економічне зростання і спричиняли соціальне невдоволення.

Окрім наднаціональних механізмів, кожна країна ЄС має власний набір фіскальних та монетарних інструментів. Наприклад, Німеччина довгий час дотримувалася політики «чорного нуля» (Schwarze Null) – ідеї бездефіцитного бюджету, а Франція та Італія схильні були дозволяти певне перевищення дефіциту задля стимулювання економіки. Така гнучкість, однак, обмежена критерiями Маастрихта й Пактом стабільності та зростання, які регулюють допустимі параметри державного боргу і дефіциту бюджету. У часи криз ці обмеження частково послаблювалися для уникнення катастрофічних наслідків.

3. Фінансові виклики для України: від макроекономічної стабільності до військових реалій

Україна проходить свій унікальний шлях стабілізації державних фінансів, ускладнений масштабною війною. Якщо до 2022 року ключовим напрямом економічної політики було реформування банківського сектору й боротьба з корупцією, то від початку повномасштабного вторгнення пріоритети змістилися до воєнної економіки.

1. Зростання державних витрат на оборону і безпеку. Наразі левова частка бюджетних ресурсів спрямовується на армію, закупівлю зброї та військові потреби. Це закономірно збільшує дефіцит бюджету, а, відповідно, і потребу в зовнішньому запозиченні.
2. Зовнішня фінансова допомога. Міжнародні партнери (США, ЄС, МВФ, Світовий банк та інші) надають Україні гранти та кредити. Деякі з цих програм є спільними з ініціативами ЄС щодо підтримки країн-кандидатів на вступ. Проте зростання кредитного портфеля означає збільшення державного боргу.
3. Виклики на внутрішньому ринку. Через руйнування інфраструктури, логістики та промислових об’єктів українська економіка втратила значну частку ВВП. Це ускладнює завдання зі збору податків і змушує уряд іти на емісію гривні з боку Національного банку України (НБУ) або залучення нових запозичень.

Відповідаючи на ці виклики, НБУ запровадив комплекс заходів: фіксацію обмінного курсу, збільшення процентних ставок (у певні періоди) та валютні обмеження. З одного боку, це стабілізувало фінансову систему в надзвичайних умовах, але з іншого – посилило залежність від зовнішнього фінансування і створило умови для прихованих ризиків у майбутньому.

4. Порівняльний аналіз антикризових заходів: уроки для України

1. Застосування наднаціональних механізмів – країни ЄС мають змогу спиратися на спільні фонди й програми. Україна поки що не є членом ЄС, проте поступово інтегрується у європейські структури та може розраховувати на грантові й кредитні пропозиції, спрямовані на післявоєнне відновлення.
2. Фіскальна дисципліна vs. стимулювання економіки  – ЄС продемонстрував складність пошуку «золотої середини» між жорстким контролем держвидатків і необхідністю підтримувати зростання ВВП. Україні, ймовірно, доведеться застосовувати більш гнучкі підходи в період відбудови: контролювати витрати, але водночас інвестувати в інфраструктуру, технології та розвиток людського капіталу.
3. Соціальні наслідки – політика жорсткої економії в багатьох європейських державах спричиняла соціальні протести. Для України, де внаслідок війни вже існує величезна кількість внутрішньо переміщених осіб та постраждалих сімей, соціальний захист має бути пріоритетом, інакше ризик дестабілізації зростає.
4. Банківська реформа та регулювання. Антикризові рішення в ЄС включали підвищені вимоги до капіталізації банків. Україна розпочала банківську реформу після 2015 року, але війна значно ускладнила цей процес. Для відбудови буде критично важливо, щоб банківська система залишалась достатньо капіталізованою й надійною.

5. Стратегії подолання боргового навантаження: можливі сценарії

1. Реструктуризація державного боргу – якщо обсяги боргу стануть надто великими для обслуговування, уряд може ініціювати переговори про продовження термінів виплат або зниження ставок. Однак надмірна реструктуризація знижує довіру інвесторів.
2. Збільшення експортного потенціалу та залучення інвестицій – післявоєнне відновлення з належною протидією корупції може стати каталізатором іноземних інвестицій в Україну. Високий приплив капіталу допоможе сплачувати борги та стимулюватиме зростання ВВП.
3. Фіскальна консолідація – жорсткий контроль за витратами, ефективні антикорупційні заходи та податкова реформа можуть зменшити дефіцит бюджету. Проте уряд повинен знайти баланс, щоб не спричинити стагнацію через надмірні скорочення.

Європейський Союз і Україна мають різний рівень економічного розвитку, але в обох випадках кризові рішення впливають на фіскальну стабільність і державний борг. Для ЄС характерне поєднання наднаціональних інструментів фінансової підтримки та індивідуальних стратегій країн-членів. Україна ж, попри суттєву зовнішню допомогу, вимушена шукати власні шляхи гармонізації боргової політики з потребами військової економіки й необхідністю післявоєнного відновлення. Війна, що триває, загострила всі попередні фінансові ризики й поставила під загрозу економічну стабільність. Водночас вона може стати каталізатором реформ: покращення прозорості державних фінансів, адаптації до європейських стандартів управління та побудови сприятливого інвестиційного клімату. Приклад ЄС свідчить, що довгострокова фінансова стійкість досягається не лише заходами жорсткої економії, а й через спільне інвестування у перспективні галузі, інфраструктуру та людський капітал. Для України надзвичайно важливо забезпечити максимальну ефективність використання кредитних ресурсів і грантових коштів, оскільки кожна гривня (чи євро) стає критичною в умовах війни. Залучення міжнародного досвіду з антикризової політики, активна взаємодія з фінансовими інституціями ЄС і трансформація управлінських практик здатні сформувати міцний фундамент для економічного відродження. У перспективі це дозволить стабілізувати державний борг, уникнути небезпечної інфляційної спіралі та забезпечити соціальну підтримку найбільш вразливих верств населення. Зрештою, фінансова стабільність – це водночас і результат, і передумова перемоги України у війні. Економічно сильна й реформована країна стає менш вразливою для зовнішніх шоків, а отже має більше шансів швидше оговтатися від руйнівних наслідків агресії. Аналізуючи досвід ЄС і будучи у постійному діалозі зі світовими фінансовими інституціями, Україна закладає підвалини для ефективної післявоєнної відбудови та довготривалої фінансової безпеки.

Публікацію підготовано доктором філософії, асистентом кафедри бухгалтерського обліку та оподаткування Філатовою Ганною. Інформація є частиною проекту ««EU experience in public debt management: conclusions for Ukraine in the war and post-war period» (101127602-EUEPDM-ERASMUS-JMO-2023-HEI-TCH-RSCH), який реалізується за підтримки програми Жан Моне ЕРАЗМУС+.

Фінансується Європейським Союзом. Проте висловлені погляди та думки належать лише авторам і не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Європейського виконавчого агентства з освіти та культури (EACEA). Ні Європейський Союз, ні EACEA не можуть нести відповідальність за них.